177 років тому, 25 березня 1839 року, відбулося насильницьке приєднання Української Греко-Католицької Церкви на Волині, яку в той час називали “уніатською” або “з’єдиненою”, до Російської Православної Церкви. Цю акцію курували імператор Микола І та обер-прокурор, який був офіційним очільником і керівником Російської Православної Церкви, призначеним імператорською владою.
Внаслідок другого (1793 року) та третього (1795 року) поділів Речі Посполитої, українські землі етнічної Волині всеціло опиняються під окупацією Російської імперії. Царська влада, шовіністично налаштована до української культури, принциповим суперником на шляху втілення ідеологічних принципів (які в подальшому будуть названі “офіційна народність”) бачить саме Українську З’єдинену Церкву (УГКЦ). Три підставові постулати імперської ідеології, окресленої саме за правління Миколи І, звучали так: «Православие, самодержавие, народность». Позаяк термін «народность» всеціло автентифікувався з російським народом, усі окуповані етноси та нації вимушено русифікувалися або ж знищувалися. Усвідомивши, що середовищем і кузнею генотипу українців Волині є з’єднана з Римським Апостольським Престолом святого Петра Українська Церква, уряд всіма можливим засобами починає застосовувати перший з принципів ідеологічної конструкції – православие”. Таку позицію прочитуємо і в праці дослідниці історії Волинського краю п. Валентини Лось (див.: В. Лось. Українська Церква на правобережній Україні наприкінці XVIII – першій половині XIX ст. Київ 2013, с. 48), яка проаналізувавши численну архівну спадщину, як в Україні так і поза її межами, стверджує: «Українська [чит. УГКЦ] Церква поступово перебирає на себе тяглість східної християнської традиції й стає традиційно національною Церквою для місцевої спільноти Волині»[1].  
Отож, внаслідок політичних ідеологій та від імені, абсолютно “ручної” для царату, Російської Православної Церкви Московсько патріархату (на той час без патріархальної, оскільки була керована ставлеником імператора – обер-прокурором), Українська Церква з тяглістю Кирило-Методіївської християнської традиції проголошується поза законом. 
У наступних рядках подаємо увазі читача короткий екскурс в історію та передумови цієї події, опубліковані священиком Олегом Шепетяком, доктором богослов’я:
 «Ліквідація греко-католицької (унійної) Церкви в Російській імперії»
Після поділів Польщі велика частина українських земель опинилася в Російській імперії. Незабаром імператриця Катерина ІІ проголила указ, відповідно до якого: якщо в якісь греко-католицькій парафії помирає парох, то потрібно запитати мешканців, якого пароха вони хочуть (греко-католицького чи православного). Оскільки питали тільки урядовців, а вони були росіянами, то парохами ставили тільки православних. Згодом почались ще жорсткіші методи. Так, у 1781-1783 роках тільки Полоцька єпархія втратила 800 церков і 100 тисяч вірних.
Договір у Гродні (13 липня 1793), який регулював другий поділ Польщі, гарантував повну свободу і права католикам обох обрядів. Однак на справді було інакше. 1795 року Катерина ІІ своїм указом ліквідувала греко-католицькі єпархії на Волині і Поліссі.
За правління імператора Павла І (1796-1801), сина Катерини ІІ і Петра ІІІ, греко-католики опинилися у кращій ситуації. Папський нунцій Лаврентій Літта домігся, що Павло І, незважаючи на протести Святішого Синоду, відновив дві греко-католицькі єпархії (Берестя і Луцьк), повернув зі Сибіру греко-католицьке духовенство і дозволяє діяльність василіан.
Після вбивства Павла І (1801) імператором став Олександр І (1801-1825). В той час яскраво проявляється постать полоцького архієпископа Іраклія, який зумів вибороти в Олександра І деякі права для греко-католиків. Імператор створив спеціальний керівний орган, який керував католицькими вірними у Російській імперії, – Католицьку колегію в Петербурзі, до якої увійшли як римо-католики, так і греко-католики. Архієпископ Іраклій добився в імператора реформи Католицької колегії, яку розділили на два відділи – римо-католицький, очолюваним архієпископом Станіславом Богуш-Сєстшенцевічем, та греко-католицький, який очолив архієпископ Іраклій. У 1806 році, після смерті митрополита Теодозій Ростоцького, імператор Олександр І призначив Іраклія митрополитом Уніатської Церкви в Росії. Це відбулося без згоди Риму, позаяк Іраклій перебував у складних взаєминах з Апостольською столицею, і тому Папа цього призначення не потвердив. Це була нова, незнана досі митрополія. В цій митрополії імператор Олександр і митрополит Іраклій творять нові єпархії: Вільно, Полоцьк, Луцьк і Берестя, які не визнає Папа. 30 серпня 1809 року митрополит Іраклій помер. Митрополитом став Григорій Коханович, який помер 1814 року, і три роки митрополита немає. У 1817 році імператор призначає митрополитом Йосафата Булгака (1817-1838).
Після смерті Олександра І (1825) трон переймає Микола І (1825-1855), який ненавидів греко-католиків і знищив греко-католицьку Церкву в Росії. 1826 року імператор забороняє друк і поширення греко-католицької літератури; 1828 реорганізовує греко-католицьку Церкву: замість чотирьох єпархій відкриває дві – Полоцьк і Жировці; з 1832 року ліквідував василіан. Починається чистка та арешти греко-католицького духовенства. Утворюється ініціативна група з греко-католицьких священиків, які мали організувати ліквідацію унії і об'єднання греко-католиків з Московським патріархатом. До цієї групи увійшли литовський єпископ Йосиф Семашко, адміністратор полоцької єпархії Василь Лужинський, і берестейський єпископ Антон Зубко. Вони з підтримкою військових заставляли священиків підписувати перехід до Московського патріархату. 1838 року Семашко, Лужинський і Зубко в Полоцьку підписали акт єднання з Московським патріархатом. Однак ще жив митрополит Йосиф Булгак, який рішуче не підписував акт, незважаючи на вмовляння і погрози навіть самого Миколи І, а без згоди митрополита акт не дійсний. Митрополита отруїли 1838 року. 25 березня 1839 року урочисто проголосили акт злуки, який доставили до Петербурга імператору і обер-прокурору Святішого Синоду Протасову.
У 1842 році Апостольська Столиця проголосила Білу книгу мучеників української Церкви.
У 1815 році від Австрії до Росії відійшла Холмщина (Лемківщина, Підляшшя) і починається 50-літня боротьба Холмщини за віру. Відразу ж Холмська єпархія перейшла з юрисдикції греко-католицьких митрополитів до безпосереднього підпорядкування Папі. Після смерті холмського єпископа Фердинанда Ціхановського (1828) цар Микола І самовільно призначив єпископом Филипа Феліціана Шумборського (1828-1851). Єпископ Шумборський сміливо відстоює греко-католицьку Церкву. Після його смерті адміністратором єпархії імператор призначає адміністратором от. Івана Терашкевича, який, будучи слабохарактерним, не міг дуже опиратися царському тиску. Після смерті Терашкевича (1863) уряд призначає єпископом Івана Калиновського. Єпископ Калиновський став великим противником Росії і навіть підтримує польське повстання 1863 року. 1 січня 1865 року починається ліквідація греко-католицької Церкви на Холмщині: звільняється священиків, захоплюються церкви тощо. Калиновський, якому заборонили висвячувати, таємно відсилав кандидатів на свячення до Львова, Перемишля і Ужгорода. З'являються мові мученики. Найжорстокіше захоплення церкви відбулось у Пратулині. Згодом Папа Іван-Павло ІІ беатифікував пратулинських мучеників.
1871 року уряд призначає адміністратором єпархії Маркила Попеля, який формує депутацію до царя і Священного Синоду з проханням приєднати Холмську єпархію до Російської Церкви. 1875 року відбулось приєднання, а Маркила Попеля висвятили на Люблінського єпископа.»