У першій половині XIXст. значної шкоди суспільному престижу Православної церкви в Україні завдавав украй низький культурно-освітній рівень основної маси православного парафіяль­ного духовенства.

Зазначимо, що ця проблема для Ро­сійської православної церкви залишалася актуальною й значно пізніше. Так, у звіті волинського губернатора за 1805 р. наго­лошувалося: «Вважаю... своїм обов’язком відзначити вкрай сумний факт переваги  іно­вірного духовенства над православним, що, без сумніву, не може не відбитися на зниженні авторитету пастирів Православ­ної церкви».[1;30.]

   Це сприймалося громадськістю, як різкий дисонанс до тієї ролі, яку відігра­ла Уніатська церква у сприянні розвитку українського шкільництва, відкривши доступ у духовні училища світській мо­лоді й організувавши наприкінці XVIII- на початку XIXст. монастирські публічні школи. Завдяки будівництву храмів, розвитку літописної традиції, хорової церковної музики, формуванню духовності українців церква на Правобережжі в XVII-XVIIIст. (до її зросійщення) зробила вагомий  внесок унаціональну культурну скарбницю, а та­кож уможливила західні культурні впли­ви на українські землі. [2;546.]

   Уніатська церква на Волині до її самодержавно-православної ліквідації мала  великі  можливості для розвитку народної освіти. Упродовж XVII - першої половини XVIIIст., василіани заснували свої училища в Кам’янці, Шаргороді та інших містах. Напередодні включення Правобережної України до складу Російської імперії там існувало 9 василіанських училищ. Завдяки при­хильному ставленню  уряду  Олександра І до Римо-католицької церкви училища цієї конфесії на Правобережжі упродовж першої чверті XIXст. не зазнавали відвертих утисків. Лише в Кам’янецькій єпархії їх тоді налічувалося 34, в них на­вчалося 940 учнів.[3;7.]

   У монастирських публічних школах Уніатської церкви здобували освіту не ли­ше представники духовенства, а й світ­ські особи - діти шляхти, козацької стар­шини,  міщан.  Значним стимулом для участі уніатських монастирів у розвитку народної освіти на Волині послу­жив указ Катерини IIвід 6 вересня 1795 р., яким саме існування василіансь­ких монастирів у цьому регіоні ставилось у залежність від того, матимуть вони публічні школи чи ні. Альтернативи їм на той час не було. Якщо на межі 80-90-х рр. XVIIIст. на Правобережжі було всього 9 василіанських шкіл (у Барі,  Бу­чачі,  Каневі, Умані, Любарі, Овручі, Ост­розі, Шаргороді та Володимир-Волинському), то після вищезгаданого указу вони з’явилися практично в кожному вціліло­му василіанському монастирі.[4;33.]

   В уніатських публічних школах (ко­легіях) приділялася значна увага викла­данню гуманітарних і природничих дис­циплін. Такі навчальні заклади функ­ціонували довгий час на Волині: в Луцько­му,  Володимирському,  Загорівському,  Мелецькому, Овруцькому, Почаївському, Тригірському, Любарському та ряді ін­ших монастирів. У них працювали ква­ліфіковані вчителі-іноземці, викладалися грецька, єврейська, французька, німець­ка, італійська, англійська мови. Органі­зовувалися щотижневі вчені диспути. Ва­силіанські публічні школи були, як пра­вило, з п’ятирічним строком навчання. Найбільшу школу мав Барський уніатсь­кий монастир,  де на початку XIXст. на­вчалася майже тисяча учнів. Шестиклас­на школа Любарського монастиря, розра­хована на 500 учнів, відзначалася  з-посе­ред інших василіанських публічних навчальних закладів тим, що мала дуже хорошу матеріальну базу: добре обладнаний фізичний кабінет, бібліотеку на 17 тис. томів і ботанічний сад  для занять з при­родознавства. У школі  шаргородських ва­силіан у 80-х рр. XVIIIст. налічувалося близько 600 учнів. На початку XIXст. уманські василіани, школа яких вважа­лася найпрестижнішою на Правобе­режній Україні, навчали 263 учнів,  ка­нівські - 190, овруцькі - 255, володимир-волинські - 125, лисянські, загорівські, жидичинські, тригірські й інші - по кілька десятків. У кінці XVIIIст. у ва­силіанських колегіях нараховувалося до З тис. учнів, яких навчали приблизно 100 професорів.[5;105.]

   Значною виявилася діяльність уніатів і в галузі книговидавництва. Найбільши­ми з організованих ними друкарень були Віденська, Супральська, Почаївська, Унівська, Львівська та Мінська. З 1628 р. до кінця XVIIIст. з василіанських дру­карень вийшло у світ приблизно 13 000 книг польською, латинською й церковно­слов’янською мовами. Чи не найпо­тужнішою серед них була Почаївська дру­карня, заснована у 1732-1733 рр. При­близно за сторіччя зусиллями ченців-василіан у ній було видрукувано близько 300 найменувань книг релігійно-церков­ного і світського змісту.[6;40.]

   Царський уряд, який прагнув дати священнослужителям Православної церк­ви «стандартну освіту» (цього вимагав Ду­ховний регламент), посилити державний контроль за церквою, русифікувати її, відкрив на межі XVIII- XIXст. на Пра­вобережжі єпархіальні духовні семінарії, в яких на перших порах викладачами працювали василіани. Частина правобе­режних православних священиків свого часу закінчувала духовні училища єзу­їтів,  василіан.

   Публічні школи василіан па Правобе­режжі на початку 30-х рр.  XIXст. царсь­кий уряд позакривав разом з духовними училищами цього ордену. Варте уваги визнання великої заслуги Уніатської церкви  галузі освіти та виховання ук­раїнсько-білоруської людності, яке ще 1620 р. вийшло з уст православного - де­путата  польського Сейму Лаврентія Древинського: «Якби ті, що вийшли від нас (уніати), не повстали на нас, то такі науки, такі училища, така кількість достойних вчених людей не з'явилась би в руському народі; навчання у храмах на­ших як колись було б покрите порохом не радіння».  Це твердження поділяв відо­мий дослідник історії Російської право­славної церкви архиєпископ Філарет (Гумілевський), який не тільки назвав йо­го «цілком справедливим», а й наголосив: «Унія спонукала православ’я на криваву працю, і з’явилися вчителі, достойні пра­вослав’я, годуванці школи й життя».[7;72.]

   Українське духовенство в XVII-XVIIIст. відмовлялося наслідувати мос­ковські взірці в обрядових діях, богослужбових чинах, друкуванні священних книг, виголошуванні проповідей. Українська церква в той час була дуже від­мінною від московської. Тільки-но українська  церква опинилася  під Московським патріархом, почалися непорозуміння, незважаючи на те, що в царському наказі про права ук­раїнської церкви 1685 р. було написано: «Друкування книг... невозбранило мати».  У самій Москві друкування книжок зна­ходилося тоді під ретельним наглядом і світського уряду, і патріарха. Такі ж по­рядки намагалися завести й в Україні.[8;42-43.]

   Коли Києво-Печерська лавра присту­пила до друку Псалтиря українською мо­вою, Московський патріарх заборонив це навіть звернувся до Константинопольсь­кого патріарха, щоб той наказав ук­раїнцям: «Да ймуть покореніе  и послушаніе  святейшему  нашему престолу Московскому, и да не имут  волю и власть в жесточайших  запрещениях, - ни по єди­ному образу, ниже книги какія печатати, ниже  ино что творити без нашого  соборнаго разсмотренія».[9;5.]

   Заборона української мови для вжит­ку в церковних справах у кінці XVIIIна початку XIXст. набула вигляду по­гроз. Майже щорічно виходили суворі укази,  якими приписувалося:  «чтобы  впредь  вь  типографіи  тоя Лавры печатать и на продажу употреблять  одни  те книги, которыя в московской типо­графіи  сь  аппробаціи  Св. Синода печатаются...»[9;5.]; 1776 р.Святійший Синод наказує Київському митрополитуСамуїлу  Миславському, щоб у друкованих у Лаврі книжках порівняно з московськи­ми «никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, - вь том иметь наикрепчайшее смотреніе...». Заборони українського друкованого слова надходили по кілька разів на рік, по суті, після кожної виданоїкнижки.  Перелічити їх просто неможливо. Після запровадження на Правобережжі уніфікованого на московський  лад православ’я  вдалося остаточно зламати  опір  Києво-Печерської лаври,  яка  доти міцно стояла на позиціях  українського  духу.  [10;19.]   

   Хоча Синод заборо­нив книгодрукування українською мо­вою, Почаївська лавра, у цей час активно дру­кувала й поширювала по всій Україні ук­раїномовні церковні видання.  Київському митрополиту Г. Банулеско-Бодоні стало відомо, що чимало почаївських україно­мовних книг вигідно й без перешкод реалізується в Києві і по всій Центральній Україні. Розгляд цієї справи показав, що в Київ з Почаєва  надходили впродовж тривалого часу великі транспорти книж­кової  продукції  греко-католицької церк­ви у вигляді аркушів без оправи, які бро­шурувалися в Києво-Печерській лаврі, а потім розсилалася ченця­ми для продажу по всій Україні.[10;20.]

   При офіційному розгляді «почаївської справи» головний акцент було зроблено на проблемі «захисту православно-ка­нонічної території від проникнення като­лицьких й уніатських впливів, на упо­рядкуванні продажу неправославних ви­дань». Свідомо чи несвідомо обійшли го­ловне, що лежало в її основі, - величез­ний потяг українського народу до книги рідною мовою, а також те, що офіційно й насильно переведені в російське право­слав’я українці Волині  не бачили будь-якої канонічної, обрядової різниці між православ’ям й уніатством, оскільки ці конфесії були однообрядовими. І ще такий важливий висновок:  ліквідоване царизмом уніатство впродовж десятилітьбуло ближчим до українського народу, ніж насаджуване  зросійщене православ’я. [8;43.]

   Політика російського Синоду та само­державної адміністрації упродовж XVIIIст., спрямована на денаціоналізацію  церкви в Україні, дала в XIXст. свої плоди. Українськацерква була відірвана від народу й стала частиною Російської  православної церкви,  якою правив Священний Синод. Митрополитові Київському і Галицькому належало в Си­ноді третє місце. Він не був обранцем сво­го народу і своєї церкви, а по суті вважав­ся урядовцем «духовного відомства». По­казова церемонія  «наречения» єпископа замінила у XIXст. його соборне обрання. Вона відбувалася в Синоді у присутності всіх його членів. Обер-секретар зачитував царський «высочайший указ», яким здійснювалося призначення єпископа.[4;31.]

   Закономірним результатом цілеспря­мованої політики російського самодер­жавства щодо русифікації української Церквичерез зміну національної на­лежності представників вищої церковної ієрархії стало наступне: якщо в XVIIIст. Київську митрополію очолювали українці В. Ясинський,  Й. Кроковський,  Р. Копа, І. Негрецький, Р. Заборовський,  Т. Щербацький,  А. Могилянський, то в XIXст. усі київські митрополити були росіянами (С, Александорович, Є. Болховітінов,  Ф. Амфітеатров,  І. Нікольський,  А. Москвін,  Ф, Успенський, П. Городецький, Й. Руднев). [11;17.]

   По суті, Київська митрополія втрати­ла своє первісне значення, і митрополит фактично керував тільки Київською єпархією. Київські митрополити повинні були виконували синодальні інструкції про вилучення з церковного користуван­ня книг українського друку, заборону будівництва церков в українських стиль­ових традиціях, недопущення у пропо­відницькій практиці «наречия», вилучен­ня оригінальних ікон українських май­стрів тощо.[8;28.]

   У логічному зв’язку з такою політи­кою самодержавного православ’я на всіх щаблях церковно-релігійного життя за­проваджувалося «купночиние», тобто приведення богослужбової практики до єдиного чину, в основі якого був візантійсько-московський взірець. Саме в цьо­му полягала архиєрейська служба постав­лених Синодом київських митрополитів, першого з яких у XIXст. Гавриїла  Банулеско-Бодої  призначив особисто імпе­ратор Павло І. Митрополит Гавриїл ува­жав своїм головним завданням в уп­равлінні повсякденне впровадження «купночиния», «ліквідацію особливостей церковно-парафіяльного та єпархіального устрою південноруської церкви».

   Наругою над релігійними переконан­нями й національно-релігійиими тради­ціями в Україні були так звані «царські служби» на честь коронування царя, дня його народження,  іменин,  народження спадкоємця трону, дня «чудесного спасін­ня» царської особи тощо.  Місцева адміністрація зобов’язана була в ці дні сприя­ти наповненню храмів віруючими. Цер­ковні власті непокоїло те, що парафіяль­не духовенство, особливо сільське, не про­являло особливої за податливості  щодо са­ме цих служб. Саме тому в указі Волинсь­кої духовної консисторії  зауважувалося, що деякі свяще­ники зовсім пропускають «читання мо­литви за Государя Імператора», а окремі ставляться до них вкрай недбало, читаю­чи молитву так тихо, що миряни зовсім не чують слів.[12;3-4.]

   Імператори особисто сприяли перетво­ренню українськоїЦеркви на російську самодержавну. У 1842 р. імператор Мико­ла Павлович відвідав Волинь й був не­приємно вражений занедбаним станом православних церков. Він розпорядився приступити до спорудження за держав­ний кошт храмів у селах, які належали казні, одночасно висловивши побажання, щоб місцеві поміщики у своїх володіннях привели в належний вигляд православні культові споруди. З часом виявилося, що більшість з них не надто переймалися цією справою.[5;102.]

   Допомагали в русифікації церкви в Україні духовні консисторії при єпископських кафедрах. Вони ком­плектувалися «надійними» людьми, до православних парафій великих міст доби­рали священиків-росіян  і «малоросів».  У більшості сіл і містечок православні па­рафії обслуговувало по два-три священи­ки. Загалом в Україні у XIXст. діяло понад 9 тис. парафій, де служили 12 тис. священиків. До кінця першої половини XIXст. в окремих місцевостях за дав­ньою традицією священиків ще обирали парафіяни, але за Миколи І парафіяльних ієреїв стали призначати консисторії. Вар­то зазначити, що на практиці своєрідне обрання духовенства все ж залишалося, оскільки зберігалася, давня традиція пе­редачі священиком парафії синові, вну­кові або навіть зятеві. Хоча Синод заборо­нив проповіді українською мовою, українську вимову в богослужінні, але саме династії священиків-українців мимоволі вносили в церковні відправи українську мову, оскільки іншої вони не знали.[4;19.]

   Православні священики, спираючись на вкорінену у свідомості вірних і повсяк­денній практиці релігійно-церковну тра­дицію, інстинктивно вдавалися до куль­тивування таких елементів релігійних дій, які заборонялися Синодом. Ук­раїнська мова використовувалася части­ною парафіяльного духовенства «у по­всякденних контактах з віруючими, при виконанні треб». Отже, повсякденна практика,  здоровий глузд таких па­рафіяльних «батюшок» сприяли тому, що «чи не єдиним притулком етноконфесійних особливостей Церкви в Україні став її первинний осередок - релігійна громада».[7;22.]

   Повсякденне життя на Волині, відображало тен­денцію до перетворення Російської імперії на полінійно-бюрократичну дер­жаву, яку ідеологічно обслуговувала Пра­вославна церква. Саме в цьому напрямі відбулася перебудова церковно-адмі­ністративних структур у єпархіях і спря­мовувалася богослужбова, пастирська, місіонерська, обрядова діяльність, духов­на освіта.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Стоколос  Н. «До приведения в совершенное единие с великороссийскими.»./ Стоколос  Н.// Людина і світ. – вересень,2002. – С.26 – 35

2. Колодний  А.  Історія релігій в Україні./ Колодний  А./ – К.,1999.-735 с

3. Антонюк  Г. Греко-католицькі школи в системі освіти і їх роль у формуванні духовної культури України ( XVII–XVIIIст.)/ Антонюк Г.//Християнство і культура.- Київ, Тернопіль,1998 – с.7

4. Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації  в Україні (ХІХ – преша половина ХХ століття.)/ Стоколос Н/. – Рівне, 2003. – 480 с.

5. Стоколос  Н.Уніатська церква у контексті конфесійних трансформацій на Правобережній Україні під владою Російської імперії./ Стоколос  Н.// Український історичний журнал. – 2002,№ 4. – С.94-109.

6. Кудрик  В. Маловідоме з історії  Української  греко-католицької  церкви. /Кудрик  В./ - Вінніпег, б/р.- Т.1. – 254 с.

7. Бубенщиков В., Кралюк П. Греко-католицька церква в етнічній історії українського та білоруського народів. /Бубенщиков В., Кралюк П./- Львів.,2004. - 171 с.

8. Стоколос  Н. «До приведения в совершенное единие с великороссийскими.»./ Стоколос  Н.// Людина і світ. – вересень,2002. – С.26 – 35.

9. ДАЖО. - Ф.1 «Волинська духовна консисторія». – Оп.4. – Спр.419. « За наказом Святійшого Синоду про зроблене від Урядового Сенату Губернськими правліннями в приєднаних від Польщі губерніях Римо-католицької Колегії, наказ про ненадання дозволу останнім на побудову самостійно римо-католицьких та греко-уніатських церков без потреби». – 286 арк.

10. Почаївський монастир в контексті історії  та духовності  українського народу./ б/а/ – Тернопіль, 1995. - 118 с.

11.  Стоколос  Н.Обрядова  боротьба  на українсько – польському прикордонні у  XVIII- ХІХ ст./ Стоколос  Н.// Людина і світ. – травень,2001. – С.15-20.

12. ДАЖО. - Ф.1 «Волинська духовна консисторія». – Оп.4. – Спр.371. «За рапортуванням Володимирського духовного правління». − 114 арк.

 

       За матеріалами: http://pereklad.org.ua/

        Матеріал підготував о. Роман Бобесюк

-- 
З повагою о.Роман Бобесюк