Нова сторінка історії ковельської громади

Історія Греко-Католицької Церкви на Волині триває чи не одне століття. Край, у якому народився святий Йосафат, довгий час був місцем поширення і зростання ідеї єдності Церкви. Не дарма не так далеко від Волині, всього за 180 кілометрів від Володимира, у 1595-96 рр. відбувалися Берестейські собори, а до 1838 року Луцька єпархія Унійної Церкви була чи не найбільшою.

Окрім цього, сьогодні варто згадати ще один центр місійної діяльності Греко-Католицької Церкви — Ковель. Адже у цьому ценральному за своїм географічним розташуванням волинському місті у міжвоєнний період активно діяв монастир Чину Найсвятішого Ізбавителя.

Ось що пише з цього приводу львівський історик Олександр Лупій: “В околицях Ковеля, а також і на досить віддалених від нього територіях оо. Редемптористи, йдучи від села до села, знаходили поселення греко-католиків. Серед них – села, де були створені постійні парафії: Оздютичі (парох о. Ксенофонт Керига), Бубнів, Рафалівка, Антонівка, а також ті населені пункти, де не було постійного духовного проводу – Володимир, Іваничі, Сілець, Колодяжне, Костопіль, Жджари, Голуби, Прив’ятка та ін. У цих місцевостях служилося найчастіше в помешканнях вірних, рідше будували каплиці. Як згадує учасник цих місій о. В. Величковський, отці їздили в різні повіти Волині, збудували там близько 20 церков і каплиць, а також, провадили місії в рідному селі Лесі Українки – Колодяжному, де до греко-католиків приєдналися її брат Микола та його син Юрій. Там було закладено церкву св. Миколая.

(…) За перші два роки перебування на Волині редемптористи виголосили 534 проповіді українською мовою, причастили близько 4 тисяч осіб та привернули до Католицької церкви двох священиків та коло п’яти тисяч мирян. Лише протягом 1929 р. отці здійснили 86 таких апостольських “подорожей” в села Волині, щоб нести духовну опіку тим, які потребували рідного слова та обряду” (Місії греко-католицьких священиків на Волині в міжвоєнний період, Наукові записки, серія “Історичне релігієзнавство”).

Отож, з вищенаведеного уривку можна зробити висновок, що сьогоднішнє ієрейське рукоположення о. Івана Дутки цілком вписується у історичний наратив Ковельської спільноти. Адже він, уродженець Галичини, теж вирішив присвятити своє життя служінню волинській Церкві. Звісно ж найкращим взірцем і прикладом такого діяння є наші блаженні мученики волинської землі: Василь-Всеволод Величковський та Миколай Чарнецький.

Про визначну роль останнього згадує Андрей Шептицький з нагоди призначення Чарнецького Апостольським візитатором для католиків східного обряду на: “Преосвящ. Николай належав завсіди до тих священиків, що вміють як слід оцінювати традиції Унії і працю довгих поколінь нашого духовенства в цій справі, що ясно розумів, як цінні і важні є ці традиції Унії, які свято зберігають усі наші обрядові, церковні та національні звичаї, спадщину перших століть християнства в нашому народі. Преосвящ. Николай був завсіди обрядовцем найліпшого зразку, прив’язаним до всіх традицій, оцінював їх значення, але й розумів їх зглядну вагу чи вартість у душпастирській праці… вмів у всіх обрядах пристосуватися до потреб народу, для якого мав працювати. Зрозумів, що деякі наші новіші галицькі звичаї є того роду, що цій праці могли би пошкодити” (“Про обрядові справи”, Львів, 13 квітня 1931 // Твори морально-пасторальні, 97-103).

А далі, оцінюючи працю усіх редемптористів, додає: “Ми знали, що місіонарі Ч. Св. Ізбавителя, які віддавна працюють на Волині, завжди заховували якнайвірніше і найстаранніше всі обряди так, як вони були в краю заховувані духовенством і народом Волині, не впроваджуючи в нічому найменшої навіть з тих змін, які від часів Унії з законами і без законів були в нас запроваджені” (там само). Саме таке дбайливе ставлення до обрядових справ, на думку митрополита Андрея, допомогло їм “послужити Католицькій Церкві в ділі привернення до єдности Церкви відлучених братів”, бо й сама “програма св. Ап. Павла: ‘всім ставати для всіх’ – обов’язує нас. Тому, щоб східних приєднати для Бога і Церкви, треба нам самим східними бути або й східними ставатись” (там само).

Саме тому хочеться побажати новопосталеному ієреєві вступити у працю своїх славних попередників і бути ревним робітником у винограднику волинської Церкви, щоб о. Іван “у безгрішному житті і непорушній вірі… жив достойно своєї гідності” (“Чин поставлення пресвітера”, Архиєрактикон, 191).

Любомир Дмитришин

Top